Генетичні захворюванняГемохроматоз Гемохроматоз (без уточнення) або гемосидероз - в основному визначається як надлишок в організмі заліза або по спадковій причині (первинний), або ж – це результат іншого метаболічного розладу. Проте більш широко цей термін використовується сьогодні для позначення надлишку заліза в організмі, який виникає через певні кокретні причини, наприклад, спадковий гемохроматоз. Спадковий гемохроматоз це аутосомно-рецесивне захворювання, частота поширеності якого 1 особа на 500 (серед європеоїдного населення) серед інших рас захворювання зустрічається рідше. Ген, відповідальний за спадковий гемохроматоз (HFE) знаходиться на 6 хромосомі. У більшості хворих на гемохроматоз саме в цьому гені відбуваються мутації, що і спричинює хворобу.
Спадковий гемохроматоз характеризується прискореною кишковою абсорбцією заліза і його накопиченням у різних тканинах. Наслідки цього процесу, як правило проявляються на третьому-п'ятому десятиліття життя, але можуть виникнути і у дітей. Найбільш поширеним проявом є цироз печінки у поєднанні з гіпопітуітаризмом, кардіоміопатією, діабетом, артритом або гіперпігментацією. Зважаючи на те, що ускладнення, які можуть виникати від гемохроматозу при відсутності належного лікування дуже складні, то дуже важливо встановити діагноз та розпочати лікування ще до появи перших симптомів цього розладу. Клінічні прояви
Органами, які зазвичай, пошкоджуються під впливом гемохроматозу є печінка, серце, і ендокринні залози. Гемохроматоз може проявлятися у вигляді наступних клінічних синдромів: - цирозу печінки;
- діабету, через порушення діяльності островків Лангерганса - кардіоміопатії; - артриту (відкладення заліза в суглобах); - порушення функцій яєчок; - шкіра стає рижувато-коричневого кольору. Причини Причини виникнення захворювання можуть бути первинними (розлад успадкований або генетично детермінований) і вторинними (захворювання набуте протягом життя). Особливо висока частка захворюваності серед нащадків кельтів (ірландці, шотландці, валлійці), так близько 10% серед цих жителів - носії гена і 1% - уражені цим захворюванням.
Первинний гемохроматоз
Той факт, що гемохроматоз – це спадкове захворювання було відомо ще в ХХ ст., хоча гіпотеза про те, що розлад залежить від діяльності одного гена, як виявилося пізніше – не вірна. У переважній більшості випадків, захворювання залежить від мутації гена HFE, що було виявлено в 1996 році, проте з того часу в результаті ретельних досліджень було знайдено, що це – не єдиний ген, відповідальний за розлад, і на сьогодні захворювання, які спричиняють мутацію в цих генах, навіть згруповані у своєрідну категорію "некласичного спадкового гемохроматозу", інші автори її називають "HFE непов'язаний спадковий гемохроматоз" або "не HFE гемохроматоз".
Більшість типів спадкових гемохроматозів успадковуються по аутосомно-рецесивному типу, тільки 4 тип - аутосомно-домінантним шляхом. Діагностика Є кілька методів для діагностики та моніторингу рівня накопичення заліза, це такі як: - визначення рівня феритину у крові; - біопсія печінки; - генетичне тестування; - МРТ; Визначення рівня феритину – це досить дешевий і легкодоступний спосіб перевірки, який до того ж здійснюється рутинними інвазивними методами. Однак, основною проблемою при використанні цього методу, як індикатора накопичення заліза є те, що рівень заліза при різноманітних захворюваннях (таких як інфекції, запалення, лихоманка, хвороби печінки, ниркові хвороба і рак) може бути підвищеним, і в той же час це зовсім не пов’язано з гемохроматозом. Крім того, тест на перевірку загальної залізозв’язуючої здатності може бути низьким, але може бути також і нормальним. Позитивний аналіз HFE (з допомогою генетичного тестування) дає змогу підтвердити клінічний діагноз гемохроматоз, у тих осіб, у яких симптоми ще не проявилися, або ж коли особа здійснює профілактичний попередній аналіз (якщо відомі випадки захворювання серед членів сім’ї). Досліджувані алелі гена HFE у 80% випадків вказують пацієнтів з гемохроматозом; проте, варто сказати, що негативний результат на наявність мутацій в гені HFE не виключає захворювання на гемохроматоз. Якщо у пацієнта з негативним тестом гена HFE, рівень заліза підвищений без жодної іншої видимої причини, то це може бути результатом дії спадкової хвороби печінки, саме тому проводячи дослідження, обов’язково оцінюють концентрацію заліза в печінці. У цьому випадку, діагноз гемохроматоз може бути поставлений на біохімічних аналізах та гістологічному дослідженні (біопсії печінки). Встановлення значення індексу заліза в печінці вважається "золотим стандартом" для діагностики гемохроматозу.
МРТ є альтернативою біопсії печінки для вимірювання рівня в ній заліза. Саме для проведення цієї процедури сьогодні в медичних центрах починає застосовуватися R2-МРТ (також відомий як FerriScan), який нещодавно був схвалений і скоро надійде у використання в медичних центрах, проте на сьогодні він ще не присутній у рекомендаціях для рутинних досліджень пригемохроматозі. Прогноз
У третини хворих на гемохроматоз, якщо його не лікувати розвивається гепатоцелюлярна карцинома. Лікування Для лікування гемохроматозу потрібно здійснювати регулярні кровопускання (флеботомія). Якщо захорювання тільки діагностовано, то цю процедуру потрібно проводити приблизно раз на тиждень, до того часу, поки рівень заліза не стане нормальним. Як тільки залізо та інші маркери будуть в межах норми, флеботомію можна проводити рідше - кожен місяць або кожні три місяці в залежності від швидкості накопичення заліза у хворого. Для тих осіб, які не можуть переносити вище описану процедуру доступні такі речовини як хелатори. Препарат дефероксамін зв'язується з залізом, яке міститься в крові і виводить його разом із сечею і фекаліями. Для лікування хронічного гемохроматозу, необхідно щоденно здійснювати підшкірні ін’єкції через кожні 8-12 годин. Нещодавно, зявилося два нових препарати, які рекомендують вживати пацієнтам, які здійснюють регулярне переливання крові для лікування таласемії. Це деферасірокс і деферіпрон. <<<
Алькаптонурія
Гістидинемія
Гомоцистинурія
Полікістозна хвороба нирок
Хвороба Вільсона – Коновалова
Cиндром Марфана (Хвороба Марфана)
X-зчеплений іхтіоз
Анемія Фанконі
Аргініносукцинатна ацидурія
Бета-таласемія
Бічний аміотрофічний склероз (частина друга)
Бічний аміотрофічний склероз (частина перша)
Галактоземія
Гемоглобін Е
Гемоглобін С
Гемохроматоз
Глікогенози
Дальтонізм (частина друга)
Дальтонізм (частина перша)
Дефіцит 3-гідкрокси-метил-глутарил КоА ліази
Дефіцит 3-метилкротоніл-коензим А карбоксилази
Дефіцит альфа 1 антитриптисину
Дефіцит бета-кетотіолази
Дефіцит біотинідази
Дефіцит дигідропіримідин дегідрогенази
Дефіцит довголанцюгової ацил-коензим А дегідрогенази
Дефіцит коротколанцюгової ацил-коензим А дегідрогенази
Дефіцит метилентетрагідрофолат редуктази
Дефіцит прекалікреїну
Дефіцит синтетази голокарбоксилази
Дефіцит фактора ХІ
Ентеропатичний акродерматит
Іміногліцинурія
М'язова дистрофія Дюшена
Муковісцидоз
Нейрофіброматоз
Органічні ацидемії
Первинний системний дефіцит карнітину
Перманентний неонатальний цукровий діабет
Перонеальна дистрофія Шарко-Марі -Тута (частина друга)
Перонеальна дистрофія Шарко-Марі-Тута (частина перша)
Пропіонова ацидурія
Псевдополідистрофія Гурлера
Серповидно-клітинна анемія (частина друга)
Серповидно-клітинна анемія (частина перша)
Синдром Ангельмана
Синдром Бартера
Синдром Блума
Синдром Дабіна Джонсона
Синдром Дауна (частина друга)
Синдром Дауна (частина перша)
Синдром Едвардса
Синдром Клайнфельтера-Рейфенштейна-Олбрайта
Синдром котячого крику (5р)
Синдром Кріглера Найара
Синдром Леша-Наяна
Синдром Лойса-Дітца
Синдром Патау
Синдром Прадера-Віллі
Сімейна вегетативна дисфункція
Сімейна гіперхолестеринемія
Тирозинемія
Тирозинемія І типу
Тирозинемія ІI типу
Тирозинемія ІIІ типу
Фенілкетонурія (ФКУ)
Фруктоземія
Хвороба I клітин
Хвороба Гірке
Хвороба Дауна
Хвороба Канавана
Хвороба кленового сиропу
Хвороба Краббе
Хвороба Німана – Піка
Хвороба Тея-Сакса (друга частина)
Хвороба Тея-Сакса (перша частина)
Хвороба Фабрі
Хвороба фон Віллебранда
Хвороба Хантінгтона
Целіакія (частина друга)
Целіакія (частина перша)
Церебротендінальний ксантоматоз
|
